What makes our program unique is that we motivate children to reproduce dialects and traditional singing with complete precision. It’s not just about Ukrainian children reinterpreting folk songs or mimicking folklore — it’s about trying to sing and speak exactly the way their grandmothers and grandfathers once did. The children begin by listening to original archival recordings and work to replicate them as faithfully as possible, down to the smallest detail.

Where did this idea come from? Ever since childhood, I’ve asked myself: Why does the language I hear on Ukrainian television — even in the great Ukrainian poetic films — differ so drastically from the speech I heard in Ukrainian villages in the 1970s and 80s? I saw how the richness of the authentic language was virtually absent from public discourse, surviving only in folkloric programs featuring ordinary villagers. And today, the language of our mainstream media sounds even further removed from those roots.

Even the songs performed by many current folk ensembles — both adult and children’s — sound noticeably different from how they did 30 or 40 years ago. I realized this back in the early 1990s, when I first heard new urban-based folk groups and enthusiasts. As Nina Reva of the Drevo ensemble once told me, “Singing sounds very different when someone learns it as an adult, especially outside the place where it originally came from, compared to when it’s passed down from a parent in the village.”

In other words, the vibrant language that once flourished in Ukrainian villages — and that people my age still remember — may disappear with the older generation, even while the Ukrainian language is officially dominant in the country. Our program has shown that even elderly people, when surrounded by younger generations, begin to lose their pronunciation and vocabulary. And older voices carry a different tonal quality anyway. I realized that I had never truly heard what many Ukrainian dialects sound like when spoken by children. Isn’t that a tragedy?

This realization haunted me for years. I understood that if we didn’t draw our children’s attention to this issue now, no one would do it for us. The problem, although obvious to some, hadn’t been fully acknowledged at the societal level.

So a major question emerged: Can we teach children to speak and sing the way their grandparents did when they were young? And the ultimate goal — the maximum task — is to root these linguistic and cultural practices in the younger generation so they can be passed on to the future.

That’s why our approach involves having children listen to original recordings or live conversations and performances by speakers of pure dialects — and replicate everything with full accuracy: pronunciation, vocabulary, sentence structure, intonation. In our program, this is done under the guidance of experienced folklorists who can teach them the authentic sound.

And I’m thrilled to share that now, at the end of our program’s fourth year, we’ve achieved that natural sound of many Ukrainian dialects and singing traditions — replicated by more than a hundred of our participants. We have seven regional centers. In some cases, it took as many as 20 sessions; in others, much less. But we got there: the children now sound like their grandparents did 60 or 70 years ago. This is our gift to Ukraine.

And now, let’s think together about how to carry these treasures into the future.

Особливість нашої програми в тому, що ми мотивуємо дітей відтворювати говірки і пісенну традицію в повній точності. Не просто переспівувати пісні, фольклор, а намагатися зробити це так, як це колись робили їхні бабусі і дідусі. Діти насамперед слухають оригінальні записи і намагаються відтворювати їх, але відтворювати у повній точності.

Як ця ідея народилась? У мене ще з дитинства одне з головних питань було, чому мова, наприклад, українського телебачення чи навіть мова українського поетичного кіно дуже сильно відрізняється від того, що я чув на вулицях українських сіл у 70-80-ті роки. Я бачив, як багатство народної мови фактично не представлене ніде, крім фольклорних передач у виконанні простих людей. А що говорити про нашу нинішню мову телебачення і радіо.

Навіть пісні у виконанні багатьох фольклорних колективів, дорослих чи дитячих, зараз звучать зовсім інакше, ніж 30-40 років тому. Я це відчув ще на початку 90-х, коли почув, як співають нові фольклорні колективи і фольклорні ентузіасти, які почали з’являтись в містах. Як мені колись сказала Ніна Рева з ансамбля Древо – «Спів звучить зовсім інакше, коли людина вчиться співати в дорослому віці, та ще й десь в іншому місці, ніж коли спів передався від батька у селі».

Тобто, можна говорити про те, що та мова, яка буяла в українських селах і яку люди мого віку ми ще пам’ятають, може померти разом із старшим поколінням, навіть за номінального панування української мови в Україні. Як ми побачили в нашій програмі, навіть старі люди, попавши у середовище молодших, втрачають свою вимову і лексику. Крім того, у старих людей мова взагалі звучить інакше. І я зрозумів, що ніколи не чув, як українські діалекти по-справжньому звучать в устах дітей. Чи це не трагедія?

Ця трагедія довго не давала мені спати ночами. Я зрозумів, що якщо ми зараз не привернемо увагу наших дітей до цього, ніхто за нас це не зробить, бо на рівні суспільства ця проблема, хоч і була досить очевидною, не була усвідомлена.

І постало дуже важливе питання – спробувати навчити дітей говорити і співати так, як говорили і співали їхні бабусі і дідусі в молодому віці. Ну і завдання-максимум – щоб ці мовні і культурні практики вкоренились в молодшому поколінні і таким чином передались у майбутнє.
Тому наш підхід полягає в тому, щоб діти слухали оригінальні записи чи живу розмову/виконання носієм чистої говірки і повторювали все у повній точності, з точною вимовою, лексикою, побудовою речень, інтонаціями. У нашій програмі це відбувається під керівництвом досвідчених фольклористів, які можуть навчити того природного звуку.

І я хочу поділитись радістю, що наприкінці четвертого року нашої програми ми досягли того природного звуку багатьох українських говірок і пісенних традицій у більше сотні наших вихованців. У нас сім регіональних центрів. У деяких з них це зайняло до 20 занять, у деяких це було набагато легше. Але ми досягли того, що діти звучать, як їхні бабусі і дідусі 60-70 років тому. Це наш подарунок Україні.

А тепер давайте подумаємо, як понести ці скарби у майбутнє.